Packard-6 Junior 117C
Packard-6 Junior 117C — ретро: маленький принц
Слово Packard викликає в уяві розкішні автомобілі, що возили мільйонерів, королів і диктаторів, тому «народний Packard» звучить щонайменше дивно. Проте із середини 1930-х марка випускала й бюджетні машини.
Власник однієї з них, киянин Віктор Гладун, запропонував познайомити читачів «України за кермом» зі своїм Packard-6 Junior 117C. Та спершу звернімося до історії самої марки, яка свого часу диктувала автомобільну моду.
ВІД САМОХІДНОГО ВІЗКА ДО ЛІМУЗИНА
Як і багато легендарних марок, ця почалася з особистості — Джеймса Паккарда. Він був не лише талановитим інженером, а й успішним підприємцем, який налагодив у рідному Воррені, штат Огайо, виробництво електрокабелів, ламп розжарювання та трансформаторів. Проте заповітною мрією були автомобілі.
Спершу пан Паккард вирішив сам сісти за кермо. У серпні 1899 року він вирушив до Клівленда, до «короля конструкторів» Вінтона. Той гордо називав себе королем, а насправді збудував лише дев'ятисильний моторний візок, який і всучив 36-річному Паккарду. Зраділий Джеймс залив бензин і поїхав додому. Попереду було 80 миль ґрунтовими дорогами. Недопрацьована конструкція й погане виконання виявилися повною мірою: дорогою машина ламалася 19 разів. Паккард стоїчно ремонтував її власноруч, аж поки не лопнув карданний вал. Довелося найняти фермера з конячкою, щоб дотягти нещасливий Winton додому.
Розгніваний автомобіліст прийшов до «короля конструкторів» зі скаргою й почув зневажливе: «Якщо пан електрик знає, якими мають бути добрі автомобілі, чому сам не почне їх виробляти?» Для самолюбного Паккарда ці слова стали не ляпасом, а закликом до дії.
Він надовго зачинився з братом Вільямом в одному з цехів власного заводу. Шостого листопада 1899 року вони виїхали звідти на Packard-A. Фактично це був дещо вдосконалений Winton із таким самим одноциліндровим двигуном, але вже потужністю 12 к.с.
На цьому самохідному візку Джеймс 1900 року вирушив до Детройта на перший американський автосалон. У порівняно невеликому залі виставили кілька машин із паровими, бензиновими й електричними двигунами. Спочатку на скромний Packard-A та його власника ніхто не зважав. Та ось фінансист Генрі Джой прийшов обирати автомобіль. Він хотів придбати паромобіль, проте струмінь обпікаючої пари відвернув його від цієї думки. Тоді погляд Джоя зупинився на машині Джеймса, і Паккард люб'язно запропонував проїхатися. На вулиці повз них промчала пожежна валка. Джой попросив рушити слідом, щоб побачити, де горить, і був у захваті, коли Packard-A легко наздогнав відважних пожежників.
Генрі Джой не лише купив автомобіль, а й запропонував інвестиції, завдяки яким у Детройті збудували завод. Він щедро фінансував підприємство, але й диктував свою волю: вимагав лише дорогих машин для вершків суспільства. Найняли талановитого конструктора Джесса Вінсента, учня Ліланда — батька Cadillac і Lincoln. Вінсент узявся проєктувати небачений доти у світі 12-циліндровий мотор. У 1915 році Twin Six із таким двигуном був готовий і коштував цілий статок.
Але Паккард мріяв, як Форд, будувати масові автомобілі й не міг змиритися з «генеральною лінією» Джоя. Партнери розійшлися. Паккард повернувся до електротехнічного бізнесу й більше не займався автомобілебудуванням. За домовленістю компанія й далі випускала машини під його прізвищем і з родинним гербом. Зберігся й придуманий ним девіз: «Запитайте про автомобіль того, хто їздить на Packard!»
БЛИСК І БАНКРУТСТВО
Після Першої світової війни з програми Packard зникли чотирициліндрові моделі, а 1928 року — і шестициліндрові. У розпал великої економічної кризи, 1932-го, фірма сміливо почала випускати 12-циліндрову 175-сильну модель. У 1941 році на зміну цьому сімейству прийшов Packard Clipper із тим самим шестициліндровим мотором. Уперше в історії марки він мав несучий кузов і автоматичну коробку передач. Наприкінці Другої світової таким автомобілем їздив Західною Європою головнокомандувач експедиційних сил союзників генерал Ейзенхауер.
Після війни Clipper отримали й восьмициліндрові двигуни. Та романтична морська назва не додала машині грації вітрильника: кузов радше нагадував перевернуту ванну. Конкуренти відмовлялися від суто утилітарного понтонного дизайну воєнних років. Twelve пропонував широкий вибір замовних кузовів. Він сподобався правителям, дуже багатим аристократам і зіркам шоу-бізнесу. У 1932–1939 роках продали лише 1316 таких машин, проте вони зміцнили елітарний імідж марки у світі й допомогли Packard пережити складні часи.
Однак життя змушувало переходити від індивідуального виробництва до конвеєрного, здешевлюючи моделі. У середині 1930-х з'явилося бюджетне сімейство з дуже вдалим шестициліндровим нижньоклапанним двигуном. Одним із його представників 1937 року став Packard-6 Junior 115C, згаданий на початку розповіді. Рядний мотор об'ємом 3,9 літра розвивав 100 к.с. — чудовий тоді показник. Через рік Вінсент збільшив об'єм до 4,0 літра, додавши ще 5 к.с. Junior купували переважно молоді амбітні люди, які прокладали собі шлях нагору.
Packard за інерцією тримався за старий дизайн. Керівництво усвідомило помилку надто пізно. У 1953 році з'явився Caribbean у модному аеростилі. Цей «карибський лайнер» мав лише два кузови — купе й кабріолет — і був надто дорогим. Щоб виправити скрутне фінансове становище, Packard об'єднався з іншим аутсайдером американського ринку — Studebaker. Вантажівки цієї марки, що надходили до СРСР за ленд-лізом, мали добру репутацію у фронтових водіїв. А от легкові Studebaker важко було назвати вдалими. Компанії об'єднали капітал, але не виробили спільних плідних ідей. Усе завершилося банкрутством. У 1958 році виробництво Packard припинилося.
УЛЮБЛЕНЕЦЬ ЦАРЯ І СТАЛІНА
У царській Росії, а згодом у СРСР марку Packard завжди дуже поважали. Ще 1916 року замовили партію 12-циліндрових фаетонів Twin Six для військового відомства та один лімузин для імператора Миколи II.
Коли 1932 року з'явився 12-циліндровий Twelve, Кремль звернув на нього пильну увагу. Сталіна обслуговували два такі броньовані автомобілі. Для Політбюро ЦК та уряду купили 52 лімузини, 25 із них броньовані. Місцеві керівники та виїзна урядова охорона також охоче їздили на Packard, але менш помпезних шестициліндрових моделях, зокрема Junior.
ПОДАРУНОК ЧЕКІСТОВІ
Ось наш герой: Packard-6 Junior 117C 1939 року. Тоді для шестициліндрових моделей пропонували шість кузовів. Найдешевшим було двомісне бізнес-купе з величезним багажником за 1000 доларів, найдорожчим — семимісний чотиридверний універсал за 1404 долари. Перед нами туристичний седан за 1095 доларів, типовий середняк свого сімейства. Та порівняно із шестициліндровими Chevrolet, Dodge, Nash і Hudson він коштував чимало. Ціну піднімала сама фірмова решітка радіатора — знак належності до найвищої автомобільної еліти.
Від 1938 року всі Packard отримали замість суцільного лобового скла V-подібне, з двох половинок, що поліпшувало огляд. Запасних коліс у нішах передніх крил немає: це ознака дорожчих моделей із більшою кількістю циліндрів. У молодшої моделі й база коротша — 122 дюйми проти 134 у Twelve, тому отвори задніх дверей вужчі, ніж у 12-циліндрового лімузина.
Цей київський Junior явно не належав американцеві. Світлотехніка відповідає внутрішнім стандартам США, але шкали приладів метричні. Дивна комплектація! Замість годинника — декоративна заглушка з фірмовою геральдикою. Такою модифікацією користувався НКВС СРСР. Великі машини для великих начальників мали опалення, годинник і радіоприймач із лампою для читання. Junior 117C був уособленням скромності й призначався переважно для виїзної охорони. Чотирилітровому мотору вистачало 105 к.с., щоб розігнати двотонний автомобіль до 120 км/год і не відстати від кремлівського лімузина. Динамікою машина з триступеневою механічною коробкою не вражала, але й броньовані лімузини нею не блищали. Головна передача була тихою гіпоїдною — тодішньою вершиною моди.
Автомобіль чудово тримав дорогу. Богиня на капоті для професійних водіїв була прикрасою, а початківцям допомагала вписуватися в повороти. Підвіска типова для американських машин того часу: спереду незалежна пружинна, з амортизаторами, які регулювали з місця водія. Спеціальний важіль дозволяв змінювати жорсткість відповідно до покриття — фантастична розкіш для СРСР із його кепськими дорогами. Ззаду — звичний для дорогих американських машин нерозрізний міст і дві напівеліптичні ресори, цілковитий консерватизм.
Цей рідкісний екземпляр зберігся, бо охорона не їздила на ньому день і ніч за партійно-урядовими вельможами. Оперативних завдань з арештами Junior взагалі не виконував — для цього слугувала звичайна «емка». Коли затримання треба було подати як виклик до високого начальства, зазвичай використовували ЗІС-101. Тому епізод фільму «Стомлені сонцем», де арешт здійснюють на Junior, є історичною помилкою.
«Наша» машина вціліла тому, що її подарували високому функціонерові НКВС за «чистки» в Західній Україні 1939 року. Чекіст беріг автомобіль як зіницю ока, а після відставки осів у рідному селі й забрав його доживати віку разом.
ЩАСЛИВА СТАРІСТЬ
Віктор Гладун навчався у США й там полюбив старовинні автомобілі. Особливо українському студентові подобалися класичні Packard з їхньою неповторною аурою. Та біда — коштують вони цілий статок…
Повернувшись, Віктор почав пошуки. У київського колекціонера купив некомплектний Junior 117C без бамперів та деяких інших деталей і поставив собі за мету відновити раритет. Спершу знайшов попереднього власника — старенького в Золотоноші, якому машина дісталася після чекіста! Рідні бампери й окремі елементи декору знайшлися в сараї…
Повністю зібрати автомобіль з оригінальних деталей усе ж не виходило. Те, чого не знаходив в Україні, замовляв через інтернет. Навесні 2006 року машина нарешті була готова, і Віктор уперше поїхав на ній на виставку. Попри добрий стан Junior, він відмовляється від конкурсів — не через зайву скромність, а через обізнаність і вимогливість. Віктор знає, наприклад, що салони закритих машин тієї доби обтягували тканиною, а демонстративно розкішна шкіра належить іншій епосі. Він уже дістав сукно пісочного кольору, передбачене каталогами Packard, і готується перетягнути салон узимку.
67-річному Junior з київськими номерами забезпечено спокійну старість: про нього дбає старанна й любляча людина, яка пам'ятає слова Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Автор: Україна ЗА РУЛЕМ
Опубліковано в № 1/2007
Джерело: old.uzr.com.ua ↗